Тема: Млин над Мостишом. Дополніня

(...) О нич такє не мож было посуджувати Ілька, бо был прикладным хрестиянином і стисло дотримувал десят заповіди Божых, не вкрал никому нич, ани за ґрош. Добрі ся жыло Ількови, барз добрі, поклі село творило єдну згідливу громаду і не было поділене на два ворожы собі обозы. Потім Ілько насмпотрил ся на ріжны сцены, аж му в очах темніло – виділ неєдно. Виділ як недавно згідливы сусіде, гнескы на поли метали до себе каміньом, през пліт грозили мотыками, або скаженом слином плювали собі в очи. Виділ, як при церкви сильны хлопы били ся коликами про церковны дзвоны, хоругви, святы іконы – виділ неєдно і наслухал ся дост людского мудруваня. Але в своій молчазній вдачи, ани не похвалял, ани не ґанил жадных, лем мірял справедливу мірку, перекладал пасы на трансмісиі млина і робил для вшыткых єднако добрий пытель.

Што думал Ілько о тым вшыткым – нихто не міг збагнути. Найбарже заболіло Ілька тото, як виділ в своім млині, коли сусід сусідови дискретно розпорол тяжкій міх ножом, коли тот нюс го на плечах і зерно ся сыпало до подвірцьового болота. Чул в тот час страшний проклін пошкодуваного і веселий регіт його ворогів. І втовды в Ільковій голові зродила ся збавенна мысель – одстати од вшыткых і в своій хыжи створити власну, од никого незалежну „церков”. З кунати вышмарил вшыткы бабскы лахы, а з малюваной скрині зробил „престіл”, котрий оклиіл зеленым паперьом. Мусіл любити барз зелін, бо і цілу кунату прибрал тым самым кольором. В велию святого Йордану, о пілночи, з пролубы свого ярку черпнул діничок свяченой уж воды і покропил цілу свою „святыню”. Убрал ся в зелений священичий фелон і співал „Во Йордані..”. Повідали люде, же Ілько попросил Моська, котрий часто в інтересах іздил по світі і тот за добры грошы привюз му цілий ренамент потрібний „капланови”. В кожду неділю постил до полудня, співал антифоны, кондакы і вшытко тото, што співат священик, дяк і люде. Ялівцьовым дымом кадил дідовы стіны і в великій набожности дякувал Богу за хліб і сіль.

Люде, як то люде, сміяли ся з него, робили му розмаіты збыткы, а він ім вшытко пробачал і молил ся за них. Його жена на колінах просила, жебы перестал, не робил того, але то нич не помогло. О герезиі Ілька довідали ся священикы обох церкви і старали ся одтягнути Ілька од того святотацтва, але він не сперечал ся з нима, лем гарді іх просил, жебы лишыли го в спокою. Декотры стары бабы посуджали Ілька о найгірше, же підписал свою душу самому Бальзебубови і радили ночом його млин оминяти з далека. То было практычно неможливе, бо стоял він медже двома велькыма мостами, над двома ріками, якы дале творили єдну, величезну воду.

Так было покля над Лемковином не засвистали першы кулі другой світовой війны і окрутний марс нашмарил людям свою „реліґію”. То террор змусил іх думати реально о Лідіцах, Освєнцімі, ци о далекым, мало знаным Сталінінґраді. Лемків як бы дахто напоіл водом з Леты – забыли не лем тото, што вчера іли, але і тото, о што ся недавно сварили. Зас з хрестияньском любовю помагали собі в млині, а поли, забыли о Ільковых дивацтвах і спілчували собі в родинных нещестях. Познавали ся на ново, разом на вечерницях чытали „Одкровенє святого Іоана”, або студиювали мітычны рукописы пророчыці Сибіллі. Але ниґде на вычытали того, же як уж приде спрагнений мир, то будут вшыткы выгнаны з рідного села і розсіяны по чужых бездорожах. Ой, не знали нашы Лемкы, што то правдива вавільоньска неволя, не знали і думал, же тота „ідилія” буде тырвати вічно. Не раз в нашій істориі прилітували ту одкалиси моровы вітры і по селах оставали лем холеричны цминтарі. Нераз злы духы перевішали Лемків на дакотрых „Шыбеничных Верхах” або сотками вывозили до далекого Талергофу.

Але старий Русин был твардий як карпатскій тис і одроджували ся в новым поколіню як присловлений Фенікс з попелу. Потім зас жыли собі в Божій благодати, покля злы духы не шмарили помедже них смердячу кіст незгоды. А тымчасом друга світова війна тягла ся в нескінченіст і Мостиша, як і інчы рікы на світі, несла в своіх коломутных водах лемківскє горе до спільного кырвавого моря. Война – войном, а жытя свойом дорогом і люде по своій привычці мали і свое особисте жытя. Молоды парібці, хоц і в поліцийну годину, дальше о пілночы переходили коло млина. Но, бо прогвар молодому бортакови до розума, жебы ся по ночы никади не волочыл і спал на своім пеци? Він в милосным пожаданю перелетит о пілночы не лем коло Ількового млина, але і пред самым носом фронтовому постови. Молодіст має своі незаперечны права, бо лем раз в жытю ньом проквитаме, і як же єй на старіст не спомнути.

І жыли собі Лемкы в атмосфері чарів, ворожыня, як од віків, покля апокаліптычний Армаґедон не прилучыл Лемковины до свого східнього царства і Лемків роздул по світі як марний порох, а велику іх част оддал на тортуры катам Явожна. Ой доле, доле неласкава, чого ты окрутном лемківском мачохом, чого не принесла Лемкам, як другым народам, волю. Чого? Вшыткых Лемків, Русинів, Украінців, православных, грекаокатоликів і інчых з нашых рядів, выгнала з рідной землі на страшну шовіністычну чужыну.

Раніцько в неділю тридцетого червця 1947 року выгнано Ілька з його родином, выгнано село до любинской землі, до єдного з чысленных ту пеґеерів, в котрым Ілька зроблено пастухом. Правдоподібно і при коровах співал набожны псальмы і был добрым пастырьом державного стада. Але не встаріл ся Ілько на чужым хлібі і вмер несподівано при полніню службовых обовязків. Поховали Ілька на державний кошт, без жадных гонорів, бо так ховали „бандитів”.

А його душа? Ластівком вылетіла з болячого тіла і як блискавиця, яка зєднує небо з земльом, золотом стрілом погнала на Лемковину – до старого млина. Але не было ту уж ґонтовой стріхы, де могла бы присісти, одпочыти. Ту были лем страшны руіны. Полетіла на місце спочынку родичів і дідів, але і ту не было уж зеленого барвінку, квітя, крестів. Ту росла лем коляча тернина, пекуча коприва і денеде поєдинчий росохатий чортополох. Медже тыма символями дикости, пасли ся чыісы коровы. Потім долго літала над рідныма полями, лісами, над потоками і яругами і аж перед самым вечером, коли сонце сідало за гору, перелетіла низко над спіненом Мостишом, скрутила до давного ярку. Але і ярок засыпано смітьом. І коли так блукала ся, Добрий і Справедливий Судя змилосердил ся і взял єй на своі небесны терены, без земной покуты.

Епілоґ

Од першого дня небытности Ілька в млині, злы духы так ся осмілили, што страшыли уж не лем в ночы, але і по цілым дни. Дяблы цілком явно в Ільковым пецу палили самогонку. Ден і ніч дуднили посады млина і далеко чути было чортовий регіт і збішений танец „встеклой полькы” (танец санчівскых Ляхів). Пекельне братство справляло свій банкєт побіды зла над добром. А вшыткому завинил Ілько, бо взял зо собом на чужыну свячену воду і кропило. Тырвало то понад рік, до неділі святого пророка Ілиі. В тот ден од самого рана над млином громадили ся чорны хмары, а по полудни не то же ляло, але на землю сходили тяжкы од воды хмары і страшным громом рычали Карпаты. Невелька Мостиша замінила ся в великой потугы Дунай. Ту уж не было Ілька, жебы заставил водну шлюзу на ярку. Яркова вода так розобертала колесо, што оно в збішеній силі стягло млин з фундаментів і повлекло спіненом ріком до моря.

***

Лемківскій чытач без труду найде річку Мостишу і місце повижшой діі, бо Мостиша, як і сам Ілько, сут правдивы. Має ся розуміти, же млин розграбили і зруйнували люде, так як і більшіст нашых історичных безцінных памяток. Можна лем про них спомнути пером. Не раз ходил єм до Ількового млина, знал єм Ілька добрі, мал єм тіж нагоду видіти його „святыню”. З перспектывы років, мимо волі насуват ся думка, ци часом Ілько не был нашым лемківскым Сковородом, котрий в простій філософіі одгородил ся высокым муром рідной хыжы од розсвареного села і створил свій світ, в якым чул ся найліпше? Діогены родят ся рідко і звичайно сут през сучасну цивілізацию уважаны за диваків.

Дополніня то член речыня выражений назывником або місценазывником в залежным одмінку, з придавником або без, котрий єст підрядний до інчого члену речыня. Найчастійше до часослова або одчасословного назывника, але тіж до предыкативу, придавника, часопридавника і часоприсловника.

Термін дополніня означат, же тот компонент дополнят зміст надрядного слова: Олга взула кєрпці. Олга взула - єст недоповіджене, бо часослово взула вымагат дополніня.

Дополніня одповідат на звіданя залежных одмінків: Ваньо лишыл (што?) торбу. Ганця взріла (кого?) Осифа. Я смотрю (на кого?) на тебе. Василь занимат ся (чым?) гандльом. Ксандра піде (з кым?) з мамом. Онуфрий оповідал (о чым?) о зливі.

Вельо часослів вымагат дополніня:

стрітити – кого? што?

лишыти – кого? што?

оповідати – о кым? о чым? што?

помагати – кому?

Часом єдно часослово може мати два дополніня: Адам купил (кому?) мамі (што?) пацюркы.

Вымагают тіж дополніня денекотры придавникы і часопридавникы: подібний (быти подібным) – до кого? до чого? і одчасословны назывникы: введіня – кого? чого? до чого?

Дополніня ділит ся на пряме і непряме. Пряме (безпосереднє) дополніня переважні єст в видячым одмінку. Розпознаєме го по тым, же при зміні предикату з актывной стороны на пасивну стає ся оно підметом: Мама робит праня. – Праня єст роблене през маму.

Пряме дополніня може выступувати тіж в рождаючым одмінку, коли предыкат выступує з перечыньом ні, не, по декотрых часословах: прагну, стережу: Не люблю меду. Прагну здоровя. Стережу сестру.

Пряме дополніня може выступувати тіж в творячым одмінку, коли окрислят часослова рядити, доводити, кєрувати: Софрона кєрує автом. Єфрозка рядит мужом.

Непряме (посереднє) дополніня розпознаєме по тым, же по зміні конструкциі з актывной на пасивну має тоту саму синтактычну функцию і тоту саму ґраматычну форму: Катерина мыє ґраты губком. Ґраты сут мыти през Катерину губком.

Задачы:

I. Навчый ся чытати поданий горі текст.

II. Окрислий в поданых речынях дополніня:

1. Зофка несе відро.

2. Я люблю кєселицю і борщ.

3. Ганця не любит Ваня.

4. Тот дзбанок єст подібний до старого дзбанка.

5. Матрона доводит своіх раций.

6. Мати стереже дітину як ока в голові.

7. Брат купил мі басамунку.

8. Ваньо лишыл торбу з мериндьом.

9. Марина взріла свого брата.

10. Юрко занимат ся чытаньом книжок.

Одповіди до задач з лекциі 103 i 104:

Ждыня, Ванівка, Костарівці, Мухначка, Тылич, Гута,  Лабова, Угрин, Вислочок, Крениця, Завадка, Брунары, Вороблик, Шкляркы, Кролик, Ізбы, Ропиця, Чырна, Ріпник, Репед, Остурня

Підмет Присудок

На тій Ропі, окрем Ганчовы, лежат села Бліхнарка, Высова, Устя Рускє, Климківка, Лося, Ропа і город Ґорлиці.

Сусідныма селами Ганчовы являт ся  Ріпкы, Білична, Высова, Реґєтів, Шквіртне, Квятонь, Устя Рускє, Чорна, Баниця і Ізбы.

Ганчову окружают Бескыды з такыма верхами як: Козє Ребро, з Яворинком  (853 м), Марковец (644 м), Кычерка (628 м), Ковалів Ліс (777 м), Бордийов Верх (755 м), Ділец з Надільцом і Подільцом (721 м) і Высокій Ліс(750 м)

Ґрунта ганчівскы лем в самій долині під назвом „Хазы” родят жыто, оркіш, ярец, овес, буракы і карпелі, горох, фасолю і компері.

Село положене по обох берегах рікы.

Моста над ріком не было.

Возы переізджали через єй плыткє корыто.

Пішеходы переходили з єдного берега на другій по лаві.

Через Ганчову переходит пут на полудне, на Пряшівщыну і Словацию.