Тема: Кобыля поляна. Підкарпатскій вариянт русиньского языка

Тамара Керча

Кобыля поляна

Правда ци ніт, а за короля Гаврила файно ся жыло: из пса была солонина, а з быка молоко. Ипен тогды жыв ґазда Ферко.

Мав на обыстю доста худобы и пыиці. Айбо май ся тішив из Сивулі. Тото, повім вам, была премила кобылка: мала звіздочку на чолови, была стучна, ги дака серна, швидка, ги вітер, а што спокуйна и розумна, и не описати. Повідали старі люде, же хотіли ю раз варошскі паны діля ціркусу купити. Може зато, же ґерко велику ціну забаг, а може зато, же не выговорювала добрі букву „Р”, лем до ціркусу не трафила. Коли малинька была, пестили ю, гикой дівча, а як вуросла, зачала робити всяку роботу на ґаздустві.

Летіли рокы, постаріла ся Сивуля, стратила силу и красоту.

Каже раз ґазда жоні:

– Заріжеме старуганю, най задарь не іст овес.

Учула сесе кобыла – тай у ревы! На тото залетіла у машталню Ворона.

– Што ти є? – звідат ся.

– Так и так – каже кобыла – хочут ся ня знебыти моі ґаздове. Скоро ня заріжут.

Пошкодовала Ворона немучну худобицю. Зачала думати, як помочы. Бо она уддавнна цімборовала из Сивульов. Усе знала ю навщывити: зеренця подзобати, новинами ся поділити.

Думала Ворона, думала, докуль штось не надумала.

Ту нуч пробудив ся ґазда на тото, же кобыла у маштални наремно ирже. Верг на ся петек, побіг пообзирати. Коли увійшов – истерп уд страху: над кобылов ся кружыла смирть у біклуй плахті! Пополошыла худобицю, россіла ся на ґеренді тай краче:

– Но, дниська на сись двур прийшов шор. Хотіла-м забрати кобылу, айбо возьму, волій ґазду. Дуже заморена сигінь кобылка. Ачий давно не іла досыта?

Глыпат смерт на Ферка изгорізлым чорным оком, страшезным дзюбаком клонцат. А тото была наша Ворона, бізувно сьте ся здогадали.

Упав на колінкы ґазда, зачав сарака удпрошовати ся. Каже на тото смирть:

– Добрі прийду за пуврока. Кидь и тогды буде кобыла така суха, заберу тебе, авадь ґаздыню ти.

Што чинити? Ґазда зась, як бывало, зачав ся добрі из Сивульов убходжовати. Досыта ю годовав, сырсть росчісовав, купав у ріці Шопурці, не давав нич робити. Цілі дні гуляла собі по поляні, гикой у дітстві. Лем зато, же была вже стара, нияк не годна была втыти.

Аж пришла смерт другій раз, ґазда зась удпросив са на пувторку.

И так ся тягло роками. Геверовала собі кобылка, гикой ґрофскый татош. А як прийшло вмерти, майже и сто годув мала. Погребли ю з почествованьом на Шопурськуй поляні. И поляна тота удтогды кличе ся Кобыля.

А мудра Ворона щи бы дашто добре вчынила, кибы ся наша казка не закунчыла.