Тема: Підпенкы. Часослова – повторіня
Василь Хомик
Підпенкы
Была глубока осін. Давно опало листя і шурхотіло під ногами, зачынало потігати морозом.
Мы ішли лісом з кошычками і позерали наоколо. Ліс спокійні шуміл з вітром, нибы ся скаржыл, же іде морозівля, а він голий.
По деревах скакали вовіркы, зносили до дупель остатні грибочкы, де-не-де перешмыґували заяці сивы, руды лишкы, в сухым листю кокошыли ся іжыкы. Ліс жыл своім жытьом, од правіка заведеным рытмом. Ішли сме сой помалы, аж так вышли на стару пасіку.
Старезны пнякы обросли мохом і густом травом, трава вкрыла ся листьом і павучыном.
– Ту на певно ніт підпенок, бо уж дост студено – пожурила ся сестричка Марися.
– Повинны быти! – гварю.
Ідеме, ідеме, а під ногами штоси: чавк – чавк...
– Што за біда?
Стал єм, розгрібам траву – Боже! Та ту в траві – полно підпенок!
Метнули сме ся розсувати траву і зберати підпенкы. Полны кошы сме набрали, ледво донесли. До пілночы сме чыстили і маринували.
О, то буде в зимі смакувало – ліпше як мясиво.
Задачы:
I. Прочытай поданий горі текст і выбер з него вшыткы часослова.
II. В поданым долов вершу напиш часослова в одповідній формі.
Осін в лісі
Катуляти ся листок
дале, штораз дале,
мішати ся з тамтыма,
што уж влони впасти.
Вслухувати ся в тишу:
штоси як бы пискати,
то уж на остаток
серце дыргати в листку.
Шум і шурхіт листя,
з деревом пращаня;
ой, гынути іх в лісі
не до зрахувати.
Анна Гальчак
III. Напиш короткє осінне оповіданя і вышлий до провіріня.
А бронзова
А червена
А помаранчова
А жолта
А зелена
А блакытна
А синя
А чорна
А фіялкова
А рожева
темном червеністю іскрило ся буйне квітя кіньской квасниці
жолтіюча команиця
стерниска свою жолтіст мішали з темном сірістю заораной землі і вянучом зеленістю компериск
полотно о кольорах пригашеных і зотлілых
гын ланы присталой ґрикы клали рджаво рожевы плямы
майовом зеленістю оддзеркалял ся на корчыньскіх полях колишучий ся высокій гай кіньского зуба
возносили ся з малых пастушых ватр низкы, никнучы, синявы дымы
польовы грушы-планкы, трепеты і вербы стояли іщы в густій зеленосты, але счорнілій і без блеску,
жолте листя перелітувало уж в повітри
на польовых кряках молочні білили ся платкы палучыны
денеде лем рджавом рожевістю, або майовом зеленістю розвеселеным
світило серед чыстых, але блідых блакытів тихе, пригашене, блідозлате сонце
замітувало на вшытко плащ з блідого золота
блідого блакыту неба
кывали ся гын высоко безчысленны бодакы, при вершках облечены в блідорожевы, містерны, кольцями наіжены квіты
сніжныма коронами кырвавників
темном червеністю кіньскых квасниц
кырваве листя вянучой дикой лободы
золотили ся сухы шелестухы
пожолкненым або зарожевілым листьом
розпристерты на траві брунатны лены
біліли під блеском сонця
ипен – як раз
айбо – але
май – найвеце/ найбарже
стучна – звинна
ги – як/ кєбы
швидка – скора
діля – для
ціркус – цирк
гикой – як/ кєбы
знебыти – позбыти
цімборовати - дружыти
навщывити – одвидіти
усе – все
нуч – ніч
машталня – стайня
ґеренда – гряда
сись – сес/ тот
клонцат –
авадь – або
бізувно – на певно
Кобыля поляна
Правда ци ніт, а за короля Гаврила файно ся жыло: з пса была солонина, а з быка молоко. Як раз товды жыл ґазда Ферко.
Мал в обыйстю дост худобы і птацтва. Але найвеце ся тішыл зо Сивулі. Тото, повім вам, была премила кобылка: мала звіздочку на челі, была звинна, кєбы дака серна, скора, як вітер, а яка спокійна і розумна, і не описати. Повідали стары люде, же хотіли ю раз містовы паны до цирку купити. Може зато, же Ферко велику ціну забаг, а може зато, же не выговорювала добрі букву „Р”, лем до цирку не трафила. Коли маленька была, пестили ю, кєбы дівча, а як выросла, зачала робити всяку роботу на ґаздівці.
Летіли рокы, постаріла ся Сивуля, стратила силу і красоту.
Бесідує раз ґазда жені:
– Заріжеме старуганю, най дармо не іст овес.
Вчула сесе кобыла – тай реве! На тото прилетіла до стайні Ворона.
– Што ти є? – звідує ся.
– Так і так – бесідує кобыла – хочут ся ня позбыти моі ґаздове. Скоро ня заріжут.
Пожалувала Ворона безсильну худобину. Зачала думати, як помочы. Бо она од давна дружыла зо Сивульом. Все знала ю навщывити: зеренця подзьобати, новинами ся поділити.
Думала Ворона, думала, докля штоси не придумала.
Той ночы пробудил ся ґазда прото, же кобыла в стайни фурт реве. Вділ на ся ґєрок, полетіл посмотрити. Коли ввошол – стерп од страху: над кобылом кружыла смерт в білій плахті! Сполошыла худобину, розсіла ся на гряді тай кряче:
– Но, гнеска на сес двір пришол шор. Хотіла-м забрати кобылу, але возму, ліпше ґазду. Барз заморена сеса кобылка. Певно давно не іла досыта?
Лыпат смерт на Ферка грізным чорным оком, страшезным дзюбаком клапат. А тото была наша Ворона, на певно сте ся здогадали.
Впал на коліна ґазда, зачал бідачыско просити. Бесідує на тото смерт:
– Добрі, приду за піл рока. Кєд і товды буде кобыла така суха, заберу тебе, або ґаздыню ти.
Што чынити? Ґазда зас, як бывало, зачал ся добрі з Сивульом обходити. Досыта ю годувал, серст розчесувал, купал в ріці Шопурці, не давал нич робити. Цілыма днями гуляла собі по поляні, як в дітиньстві. Лем зато, же была уж стара, нияк не годна была згрубнути.
Аж пришла смерт другій раз, ґазда зас упросил ся на піл рока.
І так ся тягло роками. Доволювала собі кобылка, кєбы ґрафскій верховий кін. А як пришло вмерти, праві і сто років мала. Погребли ю з гонорами на Шопурскуй поляні. І поляна тота од товды кличе ся Кобыля.
А мудра Ворона іщы бы дашто добре вчынила, кєбы ся наша байка не закінчыла.