Тема: Святий Вечер і Рождество Христове – ґенеза Свят і обычаів з нима звязаных

Слово велия, на Лемковині часто заступуване словом Святвечер, походит од латиньско vigiliare – вартувати, стражувати vigilia – стражуваня, вартуваня. В християньскых Церквах окрислят ся так ден, котрий попереджат вшыткы важнійшы свята (пор. в лемківскій традициі велия перед Йорданом, звана тіж другом велийом або шедрым вечером).

Святий вечер отверат цикл свят повязаний з Рождеством (Різдвом) Ісуса Христа, серед Лемків званий Святками/ Праздниками, а в народній предхристияньскій традициі (обовязуючій і до днес) отверат початок обрядового і веґетацийного рока. Прото його обрядовіст єст своєрідна, уформувана в долготырвалым, ріжнородным процесі.

Христове Рождество святкуване є лем од ІV столітя по Христі. Перше спомніня про тото свято заміщене остало в римскым календарі християньскых свят з 354 р. З того тіж часу походят першы церковны гымны про Ісусове рождество і найстарше знане зображыня Святой Родины (находит ся в катакомбах св. Савы (Себастияна) в Римі). Іщы пізнійше, бо аж в VI ст., введено до  літурґіі свята Рождества окремны обряды і рытуалы для попереджаючого го велийного дня. В першых столітях християньства тоты свята были празднуваны в ріжных термінах, вызначаных через приниманы даты народин Христа, нп.: 2 січня, 28 мая, 18 квітня, 6 січня. В кінци єднак і не припадково церковны єрархы выбрали і затвердили чысло 25 грудня як ден Народин Бога – Спасителя Світа. Натоміст 24 груден был принятий як велия, тзн. передсвятя з обовязуючым постом, молитвами, вартуваньом і жданьом на Свято.

Заходит бо барз сутьове покрываня ся тых чысел з датами свят і культовых обрядів старославяньскых і антычных – грецкых і римскых, котры барз значучо влияли на обходжыня і зовнішні формы християньскых рытуалів.

Перед принятьом християньства, в часі зимового пересиліня сонця, близко 25 грудня, на славяньскых землях святкувано початок нового веґетацийного циклю і обходжено в звязку з тым великы аґрарны свята з чысленныма елементами рільничой і пастырской маґіі, а в передодни свята посвяченого вмерлым, тзв. зимовы задушкы.

Тіж в антычным світі на тот як раз час припадали важны зимовы свята і культовы, аґрарны, задушны і новорічны торжества. До найважнійшых належали римскы Сатурналиі, свято осіннього сіяня, обходжене в атмосфері взаімной жычливости, веселости і поєднаня станів (громадскых груп), полученых з выміном дарів, гучныма забавами і танцувальныма хороводами, в часі котрых обношено голузя і малы лавровы і оливны деревця. Был то час збытків і жартів, газардных гєр, позоруваного краджыня ітп., котрий продолжал ся часом аж до Calendae Januariae – початку римского Нового Рока. Обходжено тіж в тым часі свято вмерлых і кусцьок пізнійше, близко 6 січня, Єпіфанію, свято Богоявліня. Найбарже торжественні обходжено єднак в антычным світі ден 25 грудня. На Близкым Сході было то свято народин перского бога сонця Митры, натоміст в Римскым Цисарстві, де Митра тіж был узнаваний і оддавано му чест, обходжено подібне свято – Ден Народин Непобідимого Сонця (Dies Natalis Solis Invicti). В тым святі, в паліню огнів і процесиях (ходах) з  походнями брали тіж участ римскы християне, оддаючы поклін і чест свойому Богу – сонцю справедливости.

Християньска Церков узнала адже тот як раз ден за найбарже одповідній для обходжыня народин Христа, прото же символіка народин сонця і світла і народин Христа, Бога і Спасителя давала ся легко получыти. Така стратеґія, принята през Церков в першых столітях християньства, котру стосувано тіж в однесіню до інчых свят і реліґійных торжеств, запевняла ефектывне вводжыня християньской ідеі на шырокых обшырях Європы. Не нищачы старых обрядовых структур і одвічных форм святуваня, утырваленых в народній свідомости через традицию і обычай, надавала ім Церков нову інтерпретацию і вязала зо своім календарьом свят і реліґійных торжеств.

В ефекті той ситуациі наступувало мішаня ся і перениканя обрядовых поганьскых і християньскых форм  і як раз завдякы тому Велия і цілий святочний цикл Рождества Христового має такє богацтво сюжетів і велику ріжнородніст звычаів і обрядів.

Тіж в лемківскых святах Христового Рождества, головні в обходжыню Святвечера, є вельо реліктів поганьскых обрядів і деякы решткы архаічных рільничых практык, а тіж явны сліды задушных обрядів. Є тіж в велийній і рождественній обрядовости кус елементів клясичного фолклору і фолклору інчых наций. На славяньскы землі принесли іх в середніх віках, разом з християньством і елементами латиньской культуры, священникы, монахы і місийонаре з Західньой Європы, головні з Італиі і Франциі.

I. І так подібных в днешній обрядовости Рождества Христового до старожытных сатурналий є вельо звычаів, хоц бы примірні:

– звык складаня в офіру пацяте, што вяже ся зо знаным фолклористам фактом, же паця або пацяча голова ци хліб в формі свині был популярном прикрасом стола в часі Різдва в вельох європскых народах і племенах;

– складаны в часі Сатурналий подаркы, головні восковы свічкы і глиняны лялькы повязаны сут з днешніма подарками. Слово strena, котре было обычном назвом новорічных подарків походит од придавника strenus, што значыт свіжа, зелена голузка, котра мала первістні маґічне значыня, становила добру ворожбу дла зачынаючого ся нового рока, была символом жытьовой силы. Разом з такым подарком до хыж заходило здоровля і фізична сила. В вельох краях колядникы/ полазникы, складаючы новорічны желаня, ходят по хыжах з зеленом голузком (одтале і традиция полазників і яличкы);

– в часі Сатурналий, певно на памятку того, же в златий час Сатурна-Кроноса не было пінязи – граче выплачали переграну выключні лем оріхами. В Сардиніі, Франциі, Чехах хлопы грают в кости або карти лем на оріхы;

– в старожытности в часі Сатурналий невільникы доставали полну свободу, сідали до єдного стола з панами, брали участ в іх розрывках і сваволи, навет могли ся з них высмівувати. В новожытных часах в славяньскых краях і в Німцьох в рождественскій час служба сідала зо своіма ґаздами до єдного стола, а ден св. Штефана (26 або 27 груден) был специяльным святом слугів, коли кінчат ся давны умовы і тырват пародньове гуляня і пияньство. Характерна для тых дни свобода, в народных обычаях звыклі переходила в сваволю. В часі Великого Повечерія зшывало ся клячаючым кабаты ци інчы части облечыня, з чого было вельо сміху. Ріжны, часом несмачны збыткы і псоты – звязуваня люди мотузком, наливаня до свяченой воды тинты (атраменту), выношыня возів і інчого рільничого нарядя на дах, замалювуваня шыб в вікнах – то лем слід далеко більшого сваволіня в давных часах, котре остро ґанят XVIII-вічны проповідникы, нп. обмітуваня священника горохом, єпископ або ігумен граючий пилку;

– вкінци потуплений через церков старий забобон, котрий боронил в січньовы kalendae выдавати будь-кому оген, одповідат днешнім віруваньом, же нещестя принесе ужычыня дакому в Святкы огня.

Радістний характер празднуваня Рождества Христового єст адже оддзеркаліньом великого церковного торжества, але тіж хронолоґічні  попереджуючого го поганьского свята з грецко-римской традициі.

ІІ. Сліды задушных обрядів (звязаны з періодом зимово-осіннього переселіня), головні в пілнічных реґіонах Європы. Серед племен той обшыри глубоко закорінене єст віруваня, же в часі Свят Христового Рождества отворены остают брамы краіны вмерлых і розходят ся по світі вшыткы єй грізны жытелі, так душы вмерлых, як і споріднены з нима демонічны постаті:

–  в часі вечері каждий з єй участників лишат для душ вмерлых по лжыці каждой стравы;

– ґаздыня шыроко отверат двері і, кланяючы ся низко, бесідує: “Най приходит каждий, хто хоче войти, не роблячы єднак кривды мі і вшыткым моім”;

– особливі Гуцулы міцно культывуют задушны традициі в часі Святвечера (в Лемків тіж част тых традиций была знана): одкладают по кус з 9 страв вечері, здоблят тото колачом, ябками, оріхами, ставляют погар вина і меду. Пак торжественно прикликуют душы до вечері. Пак ґазда розкладат стравы по кутах і вікнах (для ангелів і душ вмерлых). По вечері не вільно заберати лжыць, бо “душы лижут лжыці”. Закля ся сяде, треба здмухнути лаву, жебы не присісти даякой душы;

– на Велию рано іде ся до ліса по підлазы (полазникы) – ялицьовы (сосновы, смерековы) голузі, котрыма прикрашало ся повалу і двері, а до хыж вносит ся вязанкы соломы і сіна, стелит під пристерало на столі і на підлозі. Вечеря зачынат ся од молитвы, лем ґаздыня може ставати од стола. Бесідуют:

Ґаздыня: Святий Миколаю просиме Тя до вечері.

Ґазда: Пташата, вороблята, ходте ґу нам вечеряти, а як тепер не придете, не приходте цілий рік!

В околицях Ґорлиц част велийного борщу обносит ся докола хыжы і обливат вшыткы углы.

– пусте місце при столі колиси было перезначене для приходячых вмерлых, тепер інтерпретує ся го як місце для несподіваного гостя (котрий заступил небіщыка);

– кормліня душ є тіж заступуване грітьом ся душ. Треба было палити великы колоды, котры не гасли през вшыткы дни, жебы душы ся гріли, пак в інтерпретациі, жебы хоронити од морозу Боже Дітя.

Рождество Христове, Новий Рік (Св. Василія), і Йордан, а головні попереджаючы іх вечеры, были в очах люди святами вмерлых. Вказує на тото подібніст іх обрядів з обрядовістю свята вмерлых:

– заборонене было вымітуваня смітя, робліня острыма знарядями – жебы душ не ушкодити;

– велийна вечеря так в своім традицийным складі страв (предо вшыткым плоды землі, семена), як і в дрібницях свойого одвічного церемоніялу, ничым не ріжнит ся од задушной (поминковой) гостины і таком была первістні;

– так чеснок як єдна з найважнійшых страв, як і вношыня желізных предметів під стіл мали значыня апотропаічне – хороняче пред силом нечыстых, грозных  душ;

– прото, же вмерлы лучыли з жытьовым досвідом знаня позагробного жытя, час свобідного з нима контактуваня ся треба выкорыстати, жебы хоц кус дознати ся про будуче. В тым крыє ся джерело святочных ворожб в іх чысленных і ріжнородных формах (головні сут то ворожбы і маґія веґетатывна, але часто тіж ворожбы звязаны з одданьом або оженіньом ся, што тіж вязало ся з плідністю і роджыньом).

ІІІ. З обрядів імітацийной маґіі звязаной з ґаздівком – забезпечыньом уроджаю і достатку мож вымінити вельо обычаів: хованя ся за внесений сніп (дідух) і звідуваня “видиш мя”, одповід “ні”, жебы  зерно было высокє, звідуваня ся – “што несеш” при вношыню соломы “полонніст” тзн. вроджайніст. Треба, жебы солома была жолта, бо така жолта і масна буде верхнина на молоку. Капуста на велийным столі мала быти ничым не приправлена і треба было кричати, же єст брыдь і квась, жебы ся єй гусениці не імали, денеде тіж звивали капусту, жебы ся добрі звивала в головкы. По вечері пастух (найчастійше наймолодший паробок) звязувал повереслом лжыці, жебы ся статок купы тримал. Ґазда выходил перед вечерьом до саду і грозил яблинці “зрубю тя”. Она голосом когоси з домаків одповідала “не руб мя, уж буду родила” і так треба было повторити по трираз при каждым дереві.

ІV. Сут тіж в рождественній обычайовости і християньскы елементы, до котрых сме звыкли і іх не зауважаме, а часто не одріжняме од предхристияньскых. Денекотры, як звык діліня ся просфором вошли до лемківскых хыж цілком недавно, під влияньом католицкой традициі (оплаток). Інчы выникают з народной потребы образовости і інсценізуваня – вертепы, колядуваня. Іщы інчы вяжут ся з інтерпретацийом святой істориі з євангельского переказу, нп. віфлеємска звізда.

Вшытко тото вказує на пребогату символічну суть Святок, тзн. Рождественьскых Праздників.