fot. O. Duć-Fajfer
fot. lemko.org
fot. J. Mazur

Тема: За што Петро коровы навертал. Пестливы і грубы слова




Михал Дзіндьо

За што Петро коровы навертал


Ідеме якоси єдного разу з кумом Петром по дорозі, бeсідуєме сой о тым, о сим, а поперед нами ідут школяре до школы. Ішло іх може з осмеро, а може і з десятеро і нич бы в тым не было дивого, якбы не тото, же ішли они вшыткы парами. Каждий хлопец ішол з дівчатом. І то як він коло ней ішол? Гордо, як даякій іспанскій гранд. Каждий єден, як і належыт галянтному рыцарьови-кавалерови, нюс, окрем свого, іщы портфель дівчате, свойой другыні.

А дівчатка як ішли коло своіх „кавалерів”!? О, та они не ішли, а граціозно перхали, як вельможны, аристократычны принцесы! Они, раз по раз, зазерали „своім” хлопцям в очы і штоси ім веселе щебетали. І барз часто заливали ся дзвінкым голосистым і щестливым сміхом...

– Но вы посмотрте ся, куме, на них. Такє тото іщы смаркате, а уж ся потрафит залицати єдно до другого! – повідают до мене кум.

– Не такы то они, куме, смаркаты. Певно будут зо шестой, а може навет зо семой клясы і уж ім буде по штырнадцет років – одповідам.

– Ба, вшытко єдно, і так ім іщы материньскє молоко не обосхло, а они ся певно уж цілуют, як іх нихто не видит!

– Забыл віл, як телятом был! А припомнийте сой, куме, ци вы сaми, як сте такы были, ци сте не цілували даякого дівчате?

– О ні! Як єм такій был, то-м іщы ани єдной не цілувал...

– То зле, куме. Мі ся здає, же як єм такым самым шкетом был, то уж єм сой не єдну поцілувал.

– Вам то добрі, куме, было, бо сте одважны і бесідливы, то сте знали, як ся з нима повести. А я з малечку был єм боязливий і дуже стидливий. Я не то, што цілувати, а навет не потрафил до дівчате слово повісти...

– Но, але на конец, мусіли сте, куме, якоси сой поцілувати перший раз? Оповіджте мі, як то вам ся вдало, як сте такы стидливы были?

Кум Петро замысліл ся і долго мі нич не одповідал, видно было, же полетіл мыслями в своі далекы, юнацкы рокы. Вкінци зітхнул сой з такым превеликым жальом і так мі зачал оповідати:

– Не я поцілувал перший раз, лем ня дівча само поцілувало. І то так огнисто, же як сой іщы днеска припомну, то ся мі одразу кров бурит! І подумати лем – нибы не така то уж велька штука, же тя цмокне свойом ґамбусьом даякє шварне дівча, як одразу ся вшытко мінят! Тобі ся здає, же-с до раю скочыл! А як ся сам впєш до той червеной як малина, а горячой як поломін, дівочой ґамбусі, то ти аж дыханя сперат.

– Ого, куме! Не такій то вы занадто несмілий, стыдливий, як сте потрафили тото вшытко пережыти!

– Ано, познал єм тото, познал! За то ціле жытя буду дякувал єдній красавиці. Я єй до днес нияк не можу забыти...

– А хыбаль то не была ваша жена Параска?

– Та де там Параска! Она не єст спосібна выкресати з себе такій оген! Як єм ся до ней залицал, то ся нияк не давала мі поцілувати. Лем аж втовды, як ся впевнила, же ся направду з ньом оженю, то ся позволила пару раз поцілувати. І то так стримано, осторожно, а не так огнисто, як бы мі ся хотіло. А як сме ся поженили, то тіж не любила ся моя Параска цілувати. Лем даколи мя так холоднувато поцілує, якбы даякій шарварок одробляла. А тепер то уж ся николи зо мном не цілує, лем ся каждий ден зо мном сварит! Про тоту сварку і мі самому уж давно одхотіло ся цілувати.

– Ой, правду повідате куме! Уж нас зачынают занедбувати нашы жены. Они нас уж зарахували до старых хлопів. А мы іщы не такы преці стары. Якбы нам дати даякє молоде дівча, о-го-го! Якбы ми іщы огнисто потрафили цілувати! Най ся молодий паробок навет до нас не рівнат! Але оповідайте далі, бо-м барз цєкавий, як то вы, куме, цілували перший раз...

– Ано был єм направду барз несмілым і стыдливым хлопцьом. (...) Ішол уж мі сімнадцетий рік, а я іщы ани єдно дівча не поцілувал. (...)

Зараз за нашом меджом пасла своі коровы старша од мене о три рокы сусідова Євця. Была то „дівка на выданю” і я добрі знал, же до ней ся уж од давна старшы паробкы залицают. Хоц мы жыли по сусідстві, я дома, ци то даде в селі, праві же николи з том Євцьом не бесідувал, бо до ней не мож было приступити, така то была дівка парадна. Но, але ту, на паствиску, під самым лісом, де нихто не виділ, та і не мож было прикликати вартістнійшого парібка, і такій шкет як я был для Євці добрым спілбесідником. Бо была Євця од природы дівка быстра, весела, бесідлива, любила барз жарты, то ясно, же ій самій нияко было. Як лем я прижену своі коровы, одразу кличе мя до себе. Я приду, стану коло ней і звідую ся, што ій треба. А она на то:

– Та нич мі не треба, лем сяд сой, Петрусю, коло мене, побесідуєме дашто.

– О чым я буду з тобом бесідувал?

– О чым, о чым... Та так, о ничым, а заєдно о вшыткым покус. Хыбаль не знаш, як то хлопец бесідує з дівчатом?

– Нибы ты мя за хлопця уважаш? Знам я тя, в мыслях смаркачом обзываш...

– Ого якій ты, Петрусю, гонорний! Та я тя направду уж мам за каваліра! Можеш ся навет до мя кус позалицати – повіла Євця і голосно, заливисто засміяла ся.

Я ся застыдал, почервеніл єм, як бурак і як опарений, втюк єм од ней гет. Но, але Євця не дає мі спокою, зас мя кличе до себе, а як я не іду і сама до мене приходит і зачынат дразнити різныма словами, на приклад, же я „крас паробок і она має охоту мя поцілувати”… (…)

A єй коровы тымчасом зайдут в шкоду, до сусідового вівса або коничу. Товды просит мя Євця, жебы я єй коровы навертал. Так я навертал, жебы ся лем она одо мя одвязала і не зачынала зо мном такых бесід, од якых почынал цілий червеніти.

Лем же тото навертаня своіх і Євчыных коров заберало мі дуже часу, а я хотіл дашто почытати, бо-м завсе брал зо собом даяку цєкаву книжку. І уж мі є великым тягаром тото подвійне пасіня, а не знам, як ся той языкатой Євці позбыти. Деінде погнати коровы пасти, неє де, бо акурат няньо лишыли поле на паствиско там, де і Євціны родиче.

То тіж нич дивного, же єдного разу я ся занадто зачытал, а Євця всеціло заняла вышываньом, натоміст єй коровы зашли в шкоду. Я ся перший опамятал і кричу здалека Євці, же єй коровы ся пасут в вівсі. Євця зорвала ся, навернула коровы, а потім летит до мене і як не закричыт надо мном:

– Ты, сякій-такій, чого моіх коров не наверташ?!

– А што?! Ци я твій наймит, жебы-м ти ту прислугувал? – одповідам зухвало, бо уж мі направду збрыдло тото подвійне навертаня праві же през цілий тыжден.

– Ах! То ты такій! Так знай, бортаку, же каждий єден паробок в нашым селі мал бы великій гонір, высоку чест для мя коровы навертати!

– А то мі превелика чест! Она сой буде сідила, як даяка королева, а ты за ней, лем не знати за якого фраса, ногы ту обрывай, за єй коровами літай. А фіґу не хочеш?

– Ах, ты смаркачу нещестний! Як ты смієш так до мя пыскувати?! – люто закричала Євця, як даяка фурия налетіла на мене, звалила мя на землю, сіла на мі верхом і зачала окладати пястуками, де попало.

Я з великой несподіванкы навет забыл ся боронити, так блискавично она на мя налетіла. Прібувал я ся спід ней выдерти, та де там. Євця была дівком і выжшом, і тугійшом, но і тяжшом од мене, то так мя придавила до землі, як бы ся на мя несподівано мішок зо зерном з великой высокости звалил... Она мя биє безперерывно, то по голові, то по грудях, то по руках,  якыма я ся старам заставити од тых єй ударів. При тым Євця приповідат за каждым своім ударом по мі:

– Будеш, смаркачу єден, навертал моі коровы, ци не будеш?!

Мі ся трудно боронити, бо я під сподом, бесідувати тіж мі тяжко, бо не можу зачерпнути повітря до здавленых през Євцю своіх груди, а єднак одповідам з великом прекором:

– Не буду! Не буду! Сама сой іх навертай ты... ты... дівуля превелебна!

– Будеш! Будеш! Я тя, смаркачу, навчу розуму! Я тя навчу, як мя маєш слухати! Ты іщы в мене станеш, як єдвабний!

– Николи того не буде! Хоч мя ту забий, а я ти більше коров не наверну! – кричу я і старам ся даякым способом звалити Євцю зо себе. Я одслонил голову, бо-м ся хотіл руками одіпхнути од землі, а ту Євця, як не вліпит мя по лици руком з цілого розмаху. Мі ся в очах звізды засвітили, а в ухах загуділо, якбы мі в них перун стрілил...

– Ах, ты дяблице! Та за што мя так толчеш? – крикнул я од болю. В грудях мі закыпіла страшенна зліст – но, тепер я ти покажу, Євцю, як то паробка бити! – Як не крутну собом з цілой силы, як не одіпру ся руками і ногами од землі – одраз Євця злетіла з мене, зато я всіл ся з верху на ній і молочу єй пястуками, де ся мі лем даст.

Тепер уж она сама, як перше я, заставлят ся руками од моіх ударів, намагат ся звалити мя з себе і кричыт:

– Што ты робиш?! То ты такій паробок? То ты смієш дівку бити?! Хыбаль ты не знаш, же нас, дівок, не вільно бити в ниякым разі?!

Я збараніл од тых єй слів і рукы сами опустили ся мі. З того одразу скорыстала Євця, она зошмарила мя з себе, зас підмяла під спід і намагала ся мя бити.

Але я уж ся навчыл, як ся мам з ньом тягати. Ні, але не вільно дівок бити, то більше не буду, лем же і себе бити тіж не позволю. Я ся спрытно выкрутил і зас єм на верху! Але же Євся воює зо мном як розлючена тигриця. Єй тіло было такє упругє, такє елястычне, як даяка ґума і Євця, раз-по-раз, як змия, выслизґала спід мене.

І так ся качаме по земли, раз она на верху, то зас я. Уж ся не биєме, а лем так борсаме, хто кого пересилит.

При тым Євця далі приповідат:

– Будеш мі коровы навертал?

– Не буду! – одповідам коротко, бо одчувам, же за даякій час перемога буде за мном, Євця давно зачала вымотувати ся з сил.

Раптом в тій завзятій бораснині моя права рука з цілого розмаху влітує Євці за пазуху. Розлігат ся тріск розрываного полотна, летят гет одорваны вшыткы нараз ґузікы, зорваний зо шельок ліфтчык опадат, а на світло денне появляют ся білы-білисінькы Євціны дівочы груди...

Я аж закаменіл од здивуваня. Бо треба вам знати, же Євця од постійного перебываня на поли, од вітру, од сонця, была смаглява, аж чорна, як даяка Циґанка. А ту несподівано показує ся така чыста, така напорочна білизна єй груди. То так, як бы посеред літа впал на зелену траву білий сніг і він аж разил бы в очы. Так само выгляд Євціных груди вразил мя до невыповіджыня. Бо я перший раз увиділ дівочы груди і не міг єм очы од них одорвати. Я не знал, з чым іх порівнювати, так прекрасно были они окрислены, як бы вырізблены з білого мармуру... Такой красоты я до тепер іщы ани разу не виділ, я навет не підозрівал, же дівчата штоси такого можут ховати в своіх пазухах...

Я был барз потрясений увидженым, в моій свідомости непереборно ріс подив і повага до дівочой вроды. Я мимо волі посмотрил Євці в лице і... якбы пелена впала мі з очы. Як же я до той поры не достерюг, яка то з Євці велика красавиця?

(...) Перший раз зазріл єм уважнійше в Євціны очы, аж єм ся мусіл зажмурити од іх невыповідженой красоты. Они были сині-сині, як небо, а бездонны, як крениці. При тым в них миготіли якісы таємничы іскоркы, в них можна было якбы чытати Євціны мысли. Тепер, на приклад, Євця смотрила ся на мене і єй очы докоряли мі: „видиш, гунцвоте, яка я крас дівка, а ты мя биєш...” Під тым єй докірливым поглядом я почервеніл, як зіманий на горячым злодій. Я заморгал, закліпал своіма очами і не знал, де іх подіти, такій ся чул винуватий перед Євцьом. А Євціны очы далі мі докоряют: „а видиш, а видиш, аж тепер ти стыд? Аж тепер єс зрозуміл, на што єс рукы піднимал?” Я з великом покором смотрю Євці в очы і своіма намагам ся передати ій таку одповід: „я был як сліпий, Євцю, аж ты мі одкрыла очы на свою дивну дівочу красу! Тепер то я уж виджу, же такой красы направду не можна в ниякым разі бити. Єй треба лем любити.”

Нараз я усвідомил сой, же я зас під сподом, а Євця сідит на мі. Коли она встигла тото зробити, нияк не припомну. Певно я был заворожений том дівочом вродом, же-м навет не зауважыл, што ся зо мном робит. Ото-ж Євця сідит на мі, але я уж не намагам ся зошмарити єй з себе. Тепер я зачынам одчувати, якій єст приємний тот єй тягар...

Євця тіж уж не має ниякого наміру мя бити, ци навет тырмосити, а сідит сой так выгідно і якоси тепло і ласкаво позерат по мі, як бы і она перший раз увиділа, же я направду уж паробок...

Як Євці, так і мі, чогоси так ся тяжко оддыхат, ци то од проведеной недавно борсанины, ци то, фрас го знає, од чого іщы другого...

Раптом Євця схылят ся низко надо мном і шепче мі в ухо:

– Будеш іщы, смаркачу єден, мя бил?

– Не буду, Євцю, николи більше не буду! – шепчу я в одповід, а до мойой свідомости доходит, як то Євця ласкаво вышептала тото слово „смаркач”. Навет як бы была выповіла „милий” ци „коханий”, то бы так в єй устах не зазвучало приємно, як тото „образливе” слово.

Я ся бою навет порушыти, жебы не сполошыти Євці, і жебы она як найдолше тримала свою голову коло мойой...

- Так то ліпше, ты... ты... мій смаркачу... – шепче зас Євця, і я раптом одчувам єй горячы воргы на своіх...

Світе дивний! Та-ж то Євця мя поцілувала! Од того першого в моім жытю поцілунку мя якбы мурянкы полізли по плечах, а за хвильку, як бы мя мороз цілого опарил і в грудях дыханя мі заперло...

– А видиш, Петрусю? Тепер то мя цілуєш, а перше-с мя бил! – повідат Євця і сміє ся щестливо, задоволено.

Не припоминам собі, коли єм зачал Євцю цілувати, ани товды, ани тепер, не можу собі того припомнути. То ся стало якоси без мойой свідомости.

– Даруй мі тото, Євцю... – зачал єм єй перепрошувати. – Я перше не знал, же ты така мила-премилена можеш быти, прошу я покірно...

– А то смаркач! А то гунцвот! А то збыточник! А то безстыдник! Ta што він мі ту наробил?! Кошелю мі роздер, ліфтчык мі одорвал, ґузікы мі потратил, груди мі повытягувал, но як я тепер выглядам?! – удавано-жалістно бідкат ся Євця.

– Ой, Євцю, я не можу того выразити, як ты тепер прекрасно выглядаш! На таку, як тепер, я готовий без кінця смотрити!

– А то смаркач! А то тиха вода! Но вы лем посмотрте ся на него! Уж мі потрафит компліменты правити! На очах росне хлопец! На очах робит ся з него ґалянтний кавалір! – сміє ся Євця.

– Но, але ты, Євцю, направду така крас, же я выповісти навет того не можу... Но ты така, як даяка свята на образку! – запевням я.

– Ха-ха-ха-ха! Як на образку, повідаш?! Но, то може, Петрусю, будеш ся молил до мя? А коровы, ци будеш мі іх тепер навертал?

– Ой, буду, Євцю, буду! І не лем коровы навертал, але вшытко буду робил, што мі лем прикажеш!

– А видиш, Петрусю, як на моє пришло? Я ти повідала, же будеш мя слухал, як єдвабний.

– Буду, Євцю, буду! Бо ты того варташ!

І слова свого-м дотримал до кінця. През цілий час, як долго сме пасли разом, Євця николи своіх коров не навертала, лем все я за ней. (...)

 


Задачы:

I. Послухай і навчый ся чытати текст.

II. Выбер з тексту пестливы і грубы слова.

III. Напиш короткє оповіданя: бесіда медже женом а мужом, коли муж вертат пізно домів, ужый як найвеце пестливых і грубых слів. Текст вышлий до провіріня.