Тема: Речыня
Петро Мурянка
Конины з білцарівской верховины
Конина значыт жарт, небылицю. Адже в циклю „Конины” хочу оповісти, як і з чого сміяли ся в Білцаревій. Хочу додати, што медже небылицями дуже правдивых фактів. Треба іщы додати, што так, як і вшыткы Лемкы, Білцарівяне жартували не лем медже собом. Сміяли ся часто з сусідів, переважні найближшых. Адже, як ся сміяли:
Піше за велику воду
Котівяне, Лабівяне, і гет тамади кадиси, ниґда не ходили, не робили, не писали. Они ходілі, робілі і пісалі.
Трафило ся, што Владимір з Переліска, якій часто ходил до Котова і знал ся з котівском челядьом, пішол до Гамерикы. По деякым часі Котівян звідує ся Білцарівяна:
– Пішол Володимір до Гамерикы, пішол?
– Та пішол.
– А піше?
– Та де-ж бы, бортаку, піше – потягом, а потім шыфом.
Ціла пятка
Служыл в Андрия на шолтыстві. Васком го звали. Походил деси з далека. Призабыл єм, як ся село звало. Паробок гардий был, міцний, служыл ґаздови вірно. Стяли осіню ялицю в убочы. Звезли завлакану на телізі ґу пути, тай гварит ґазда Васкови:
– Підеш Васку до Аврама з ялицьом. Не дай ся лем обдурити. Кєд ти не даст цілу пятку, бер назад.
Підставили пілвозя, высадили, цапинами поправили, тай пішол Васко.
Выхвалял ялицю пред Аврамом, як лем міг, а Жыд помірял і твердо рюк:
– Ну, шіст злот дам, так як оно выходит.
– Сумінні, кєд не дате цілу пятку, везу ялицю назад.
І дал Жыд Васкови цілу пятку.
До змерку
Прежыл Онуфрий три бабы. Добрі му уж загнало роками під старіст, але тримал ся іщы як паробок, неєдного бы перескочыл. Оглух лем, наборачыско, бо де-ж бы не оглух од трьох баб. Покус іщы чул, але, як сам повідал, голос му доходил як з під землі.
Виділ зато Онуфрий цілком добрі. Покурювал си файку на порозі – і аж му обырвы дырґали, коли взріл Ганцю чорнооку, як відра несла ґу воді. Крас дівка, як пристала быстриця; аж слину ґылтнул. Як то на світі є, што Бог дає таку красу бідній сироті. От, його дівкы мают вшыткого дост, а такы, як толчкы...
Женил ся Онуфрий четвертыраз, з Ганцьом чорнооком. Йой, як ся радувал. Наставлял в церкви уха, як лем міг, штобы почути Ганціну присягу, „...і буду тобі вірна аж до...” Ту не дочул, деси тихше повіла. Але што там, знає уж тото на памят. Добрі што „буду тобі вірна...”, та до смерти, бо як же іначы.
Ден другій, третій дудніло весіля, аж ся утишыло.
Стало сонце, ден прекрасний. Стал і Онуфрий, проходил ся по повітри, маркітний якісий. Аж ту кум Гриц.
– Дай Боже добрий ден!
– Дай Боже і вам!
– Як там, куме, з женом молодом?
– Тат...
– Што, злі дашто?
– Нияк ня, гадина, ґу собі не пустит!
– Як то же так, та присігала.
– Та присігала якоси добрі єм не дочул.
– А може она лем до змерку присігала, не до смерти?
– Може і так... же-то єм тіж не дочул...
В каждій бесіді можна розріжнити слова або групы слів, котрыма выповідаме своі думкы, інформуєме о дачым або дакым, звідуєме ся, розказуєме, жадаме, желаме і просиме, нп.: Стало сонце, ден прекрасний. Виділ зато Онуфрий цілком добрі. Може она лем до змерку присігала, не до смерти? Підеш Васку до Аврама з ялицьом. Сумінні, кєд не дате цілу пятку, везу ялицю назад. Дай Боже добрий ден! Подай мі воды.
Поєдны слова, формы слів або получены згідні з ґраматычныма нормами групы слів, котры выражают закінчену мисель называме речынями.
Ґраматычным значыньом каждого речыня єст предикатывніст, то єст однесіня змісту речыня до реальности. Тото однесіня доконує ся предо вшыткым при помочи форм часу, способу і особы часослів. Представліня того, што ся повідат, як очывидне, або як неочывидне (можливе, правдоподібне, потрібне, прагнене) называме модальністю, нп.: Дніє. Змеркат. Несла єм воду. Піду домів. – очывидна модальніст. Поіхала бы-м в Горы – неочывидна модальніст, прагніня залежне од обставин.
Кажде речыня має тыпову інтонацию. Без одповідньой інтонациі не мож повісти, же речыня є закінчене. По каждым выповідженым речыню робиме перерву. По каждым написаным речыню ставляме крапку, звідальник або выкричник, нп.: Котівяне, Лабівяне, і гет тамади кадиси, ниґда не ходили, не робили, не писали. Пішол Володимір до Гамерикы, пішол? Нияк ня, гадина, ґу собі не пустит!
Зо взгляду на ціль выповіди ділиме речыня на розповідны, звідальны і розказовы. Кажде з тых речынь може быти выкричным.
Розповідне речыня переказує інформацию про факты і явиска очывидности. Може оно быти стверджаюче і одрікаюче.
Розповідны речыня мают опадаючу інтонацию, тон голосу обнижат ся в кінцовій части.
Звідальне речыня выражат прагніня отримати інформацию в формі одповіди, нп.: Де ідеш? (До школы.), Коли вернеш? (Зараз.).
Звіданя о дополніня інформациі зачынаме місценазывником: хто, што, де, коли, котрий, чый, докаль, чом, прошто. На тоты слова падат лоґічний акцент: Хто іде? Што несеш? Де підеш? Сут тіж звідальны речыня, котры вымагают не лем дополніня інформациі, але полной інформациі, нп.: Коли поіхаш в Горы? – звіданя лем о дополніня інформациі, бо знаме, же дахто поіхат, лем не знаме коли. Ци поіхаш в Горы? – тото звіданя потрібує полной інформациі, о тым, ци тот кого ся звідуєме, поіхат, ци ніт, бо нич не знаме о його замірах в тій справі. Коротка одповід, так або ніт, буде уж полном інформацийом для такого звіданя.
В поезиі, прозі, бесіді стрічат ся тіж реторичне звіданя, на котре не жде ся одповіди: Хто тепер іщы піше ходит?
В розказовых речынях выповідаме розказы, жаданя, заказы, желаня, просьбы. Розказове речыня може мати ріжны значыня: од несмілой просьбы ци желаня, жаданя, аж до катеґоричного розказу, нп.: Підеш зо мном. Пробач мі. Чытай!
Розповідны, звідальны і розказовы речыня можут быти тіж выкричныма. Мают они товды сильнійший лоґічний акцент і одповідню інтонацию. В такых речынях стрічат ся выкричникы, слова в функциі выкричника ци емоцийны часткы, нп.:
– розповідне выкричне речыня: Ліє дощ!
– звідальне выкричне речыня: Ты гев?!
– розказове выкричне речыня: Ход гев!
Задачы:
I. Навчый ся чытати текст.
II. Напиш короткій текст выкорыстуючы ріжны роды речынь, беручы під увагу ціль выповіди.
Одповіди до задач з лекциі 73 i 74:
ХВИЛЯ
ГОРОХ
ЛАХЫ
РОГЫ
ГАРМОШКА
ХАБЗИНА
ГЫРМІНЯ
ХЫЖА
МУХА
СХІД
НАСТКА
ГРУШКА
ГОРА
ЗБЫХАТ
ОРІХ
ҐОРСЕТ
ДОРОГА
ДУГАН
ЧУГА
ПЕРОГЫ